5/5 Tетяна �. 8 months ago on Google
Не
знаю
жодного
народу
у
світі,
який
би
могли
визначити
іменем
його
представника.
Коли
кажуть
"бандерівці"
-
то
це
українці.
(Але
не
всі
українці
-
бандерівці).
Яка
мала
бути
постать,
щоб
її
іменем
нарекли
увесь
народ?!
В
містечку
Стрий
на
Львівщині
є
музей
родини
Бандерів.
Відвідавши
його,
можна
скласти
враження
і
про
ті
умови,
і
про
ту
родину,
і
про
того
представника
з
родини,
іменем
якого
стали
називати
й
сам
народ.
Велика,
я
б
сказала,
основна
роль
у
тому,
що
ми
бандерівці,
належить
росії.
Степан
Бандера
був
видатним,
але
не
ключовим
і
після
Другої
світової
війни
перебував
за
кордоном,
постійно
змінюючи
місце
проживання
(бо
на
нього
і
його
сім'ю
полювали
радянські
спецслужби),
поки
не
осів
в
Мюнхені.
Тож
без
відповідної
міфологізації
радянською,
а
потім
і
російською
пропагандою
не
було
б
цього
ореолу
і
такого
майже
божества.
Росіяни
відносно
нього
настільки
захопилися
пропагадою,
створили
такі
міФи,
що
налякали
самих
себе
-
уже
четверте
покоління
по
смерті
Бандери,
а
вони
бояться
навіть
його
імені.
Люди
часто
роблять
одну
помилку
-
аналізуючи
вчинки
певної
людини
і
даючи
їм
внутрішю
оцінку,
люди
ставлять
ті
вчинки
у
своє
сьогодення.
А
це
невірно.
Мало
того,
це
спотворює
сам
вчинок.
Те,
що
можна
і
є
нормальним
зараз,
було
не
можна
і
не
було
нормальним
у
ті
часи.
Тож
коли
оцінюєш
людину,
виходь
не
зі
своїх
реалій
життя,
а
з
тих,
у
яких
жила
та
людина,
бо
саме
ті
реалії
формували
її
вчинки.
Це
дуже
чітко
можна
зрозуміти,
відвідуючи
музей
родини
Бандер.
Він
розташований
в
колишній
садибі
Михайла
Бандери
-
діда
Степана.
Вона
збереглася
до
цього
часу,
бо
в
радянські
часи
в
ній
була
адміністрація
птахофабрики.
Родина
діда
була
із
заможних
містян.
Син
Михайла,
Андрій,
сам
будучи
священником,
одружився
з
дочкою
священника
з
села
Старий
Угринів
Мирославою
Глодзінською.
У
них
було
8
дітей,
але
одна
дівчинка
після
народження
померла.
Мати
Степана,
Мирослава,
померла
у
віці
31
рік,
залишивши
7
дітей,
старшій
з
яких
було
13,
найменшому
2.
Дітей
розібрали
родичі
з
обох
сторін.
Степан
жив
у
домі
діда
поки
вчився
в
гіназії
в
Стрию.
Зрозуміло,
що
в
музеї
нізвідки
взятися
артефактам
-
радянська
влада
зачищала
все,
що
могла,
тож
все
що
тут
є,
це
кахляні
печі
по
кімнатам,
трохи
меблів
тієї
епохи,
речей,
та
маса
фотодокументів.
Але
музей
захопливо-цікавий,
бо
на
екскурсії
знайомишся
з
історією
родини,
її
шляхом,
розумієш,
що
саме
й
чому
поставило
Степана
на
шлях
спротиву
і
зробило
провідником
національно-визвольної
боротьби,
жахаєшся
долі
його
родини
(батька
розсріляли
в
Києві
у
липні
1941
року,
двох
братів
вбили
поляки
(наглядачі)
в
Аушвіці,
двох
сестер
заарештовано
і
заслано
до
Сибіру,
третю
сестру
радянська
влада
заслала
до
виправного
концтабору,
на
нього
самого,
дружину
і
дітей
йде
полювання).
Я
не
знаю,
як
жити
з
тим,
що
всю
твою
родину
винищують
через
тебе.
І
не
тільки
жити,
але
й
продовжувати
боротися.
Бо
"ніщо
не
спинить
ідею,
час
якої
настав".
Музей
однозначно
вартий
відвідування
-
це
не
тільки
цікаво,
але
й
отримана
інформація
дає
чітке
розуміння,
чому,
для
чого
і
заради
чого.
"
і
прийде
час,
коли
один
скаже:
Слава
Україні!,
а
мільйони
відповідатимуть
Героям
слава!"
1 person found this review helpful 👍